Сьогодні, прибираючи в коморі, натрапив на те, що змусило на хвилину зупинитися.

Три пачки звичайної кухонної солі. Зовні — нічого особливого: просте паперове пакування, знайомий синьо-білий дизайн, вага 1 кг. Але коли придивився ближче — все стало інакше.

На упаковці дата: 28.02.22.

Виробник — Артемсіль, місто Соледар.

І тут накрило.

Цю сіль колись купували просто «про запас». Без думок, без емоцій. Звичайний продукт, який є на кожній кухні. Але сьогодні це вже не просто сіль. Це — шматочок іншого життя, яке обірвалося війною.

Соледар… Місто, яке знали завдяки солі. Місто праці, шахт, людей, які роками робили те, без чого не обходиться жоден стіл. Тепер це слово асоціюється з болем, руїнами й втратами.

Я тримав цю пачку в руках і ловив себе на думці, що рука не піднімається її відкрити.

Бо це вже не просто продукт. Це — пам’ять.

Про мирні дні.

Про українське виробництво.

Про людей, яких ми ніколи не бачили, але чия праця була з нами щодня.

Можливо, колись я все ж використаю цю сіль. А можливо — ні.

Але сьогодні вона залишиться лежати там, у коморі, як тихий символ того, що ми втратили… і того, що обов’язково повернемо.

А у вас залишилися речі, на які тепер дивишся зовсім інакше?